Ігнатпільська сільська рада

Адмін. центр: Iгнатпiль

Населення: 1755 чол.

У підпорядкуванні: село Білокамінка, село Млини, село Павлюківка, село Семени, село Рудня

Код ЄДРПОУ: 04343323

КОАТУУ: 1824282701

Адреса: Житомирська обл., Овруцький р-н, с. Ігнатпіль, вул. О.Василенка , буд. 9

Час роботи: пн-пт 8:00-17:00

Поштовий індекс: 11163

Голова/староста: Рафальський Павло Адольфович

Історія села Ігнатпіль

ІГНАТПІЛЬ – село Овруцького району, центр сільської ради, розташоване на лівому березі річки Жерев, притоки Уж, за 20 км на південь від районного центру, за 0,5 км від однойменної залізничної станції на лінії Овруч – Новоград-Волинський та за 1,5 км від автошляху Житомир – Мозир. Дворів – 665. Населення – 1721 чоловік. Сільраді підпорядковані села Млини, Павлюківка, Рудня, Семени та Білокамінка. Відоме з 1694 року як маєток Овруцької єзуїтської колегії.

        Село Ігнатпіль має давню історію, яка сягає в глибину віків. Поблизу села виявлено неолітичне поселення доби бронзи, де знайдено скарб із 37 бронзових прикрас та великої кількості кам’яних знарядь праці.

        У 40-х роках ХІІІ ст. біля села пролягав горезвісний Батиїв шлях, що йшов з Києва на захід, який залишив по собі у народі назву «татарський брід».

        У 1240-1241 рр. були зруйновані стародавні міські поселення краю : Іскоростень, Вручий, Мичеськ (Радомишль) та стародавнє поселення Ігнатпіль, яке в дальнішому перемістилось подалі від «татарського броду».

        «Село Игнатполь, как имение бывшей Овручской иезуитской коллегии, завещанное их основателем генералом иезуитом Игнатием Александровичем Ельцем упоминается в акте 1694 года, в жалобе от имени этой коллегии на казацкого полковника Ярему Гладкого о том, что казаки его полка под начальством сотника Лободы собрали от крестьян в иезуитских имениях – селах Базаре, Калиновке, Игнатполе контрибуцию и причиняли в них крестьянам побои, а их женам насилие».

          Колись село розміщувалось нижче за течією річки Жерев, ближче до села  В’язівки. Там було небагато хат і церква. Коли татаро-монголи прийшли в село, то вони багатьох людей вбили, а хати спалили. Залишилось тільки декілька чоловік. Серед них був Ігнат. Коли монголо-татари хотіли спалити церкву, то вона провалилася під землю. І тепер на цьому місці є глибока яма, залита водою. А поля людей були в різних місцях села і за селом. Ігнатове поле було в районі сучасного Ігнатполя. І ті люди, що залишились, пішли разом з Ігнатом і заснували нове село, якраз на Ігнатовому полі. І після цього село стали називати «Ігнатпіль», на честь Ігната.

          Назви вулиць села носять природні назви. Уявним центром села було давнє слов’янське поселення. В часи литовської та польсько-литовської доби село починає розростатися і виходить за межі укріпленого городища.

       В кінці вулиці Коворот стояли ворота, вулиця закривалася, а відкривалася тоді, коли потрібно було виїхати кому або приїхати. Люди споруджували будинки понад річкою, а починалися вони «коло воріт».

       В центрі села, за давнім християнським звичаєм постала дерев’яна Покровська церква, на видному і підвищеному місці. В 1939 році церкву зруйнували, а матеріал пустили на спорудження лазні.

       Від церкви понад річкою Лозницею (річка протікає в лозах) простягнулась вулиця Село. Далі понад Лозницею йшла вулиця Дубина, тобто місцевість, де стояли дуби-велетні.

       В литовську(XIV ст.) і польську(XVI ст.) добу до нашого поліського краю стали приїжджати ремісники з Литви і Польщі, які займались різними промислами: ковальством, гончарством, гутництвом, шевством. Ці люди були вільними і селилися біля села на вільних землях.

       Руденька – тут добували болотну руду, з якої плавили залізо і виготовляли металеві вироби.

       Прізвища жителів свідчать про їхнє походження: Лісовські, Сичевські, Медведські, Журавські, Рафальські.

       Слобода –  має аналогічне походження. «Свобода» - такі поселення виникли у XVII – XVIII століттях. Оселялися жити люди приїжджі. Земля тут піщана, бідна, тому урожаї люди збирали бідні.

       Коло села, на високому місці, стояв панський будинок. Прізвище пана Миринович. Коло будинку ріс сад. Тут росли яблуні, груші, ягідники, горіхи, липи, тополі, вільхи.

       Великих садів в Ігнатполі не було, бо вважали, що земля непридатна для вирощування фруктів.

       Понад селом Ігнатпіль протікає річка Жерев. На ній стояли три млини: Руденька, Рудня, Млини, якими користувалися жителі села та околиць.

       У XIX столітті ці землі належали великому землевласнику дворянину Дмитру Святославу Бержинському. На той час в селі нараховувалося 39 дворів, прихожан 322.  

       Поступово кількість населення села зростає:

·  1887 рік – 450 жителів;

·  1898 рік – 114 дворів, жителів 329 чоловіків, 336 жінок;

·  1911рік – 125 дворів, 796 жителів;

·  1926 рік – 214 дворів, 1040 жителів;

·  1941 рік – 276 дворів, 1092 жителя;

·  2001 рік – 1755 жителів, в тому числі 847 чоловіків, 908 жінок.

·  2007 рік – 1621 житель, 665 дворів.

       До кінця XIX століття Овруцький повіт залишався одним з найбідніших у Волинській губернії та відсталим у культурному відношенні. В місті не було жодного середнього учбового закладу, було три православні церкви, костьол і синагога.

       В кінці XIX століття в південній частині повіту було прокладено лінію Києво-Ковельської залізниці. Починають примітивну розробку і відправку лісових матеріалів в необробленому стані.

       У 1914 році почали споруджувати залізничну станцію Ігнатпіль на лінії Коростень – Овруч. Залізниця поступово починає вдихати життя в село Ігнатпіль та округу.

       В 1917 році в Ігнатполі був лісопильний завод Наймана, який знаходився на території колишнього Воєнного лісництва.

       На селі в 1920 році було встановлено радянську владу. Вона дала ігнатпільцям землю. На знак любові до Радянської влади трудящі Ігнатполя в 1926 році обрали всеукраїнського старосту Г. І. Петровського почесним членом Ігнатпільської сільської ради. Селяни нашого села пережили, і добу «воєнного комунізму», і нову економічну політику.

       На базі родовища граніту поблизу села з 1927 року почав працювати щебеневий завод, який сприяв розбудові села та збільшенню населення.

        В Ігнатполі також працювало і працює лісництво. За трудові успіхи 84 жителі села нагороджено орденами і медалями, в тому числі бульдозериста щебеневого заводу М.А.Царюка – орденом Трудового Червоного Прапора, робітника щебеневого заводу І.Д.Ткача також орденом Трудового Червоного Прапора.

         На території Ігнатполя була  розміщена центральна садиба колгоспу ім. Шевченка, який було організовано у 1930 році та  за яким було закріплено 1444 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 879 га орної землі. Тут вирощували жито, пшеницю, льон та картоплю. Розвинуте було тваринництво м’ясо-молочного напряму.

       Одним з найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу був організований ним голод у 1932 – 1933 роках. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему, від самого початку колективізації.

       Жителі Ігнатполя жили впроголодь, але великих втрат серед мешканців село не зазнало, померло від голоду лише дві людини: Вака (по вуличному) та Павленко Якуб. Село Ігнатпіль з усіх сторін оточене лісом і це дало можливість жителям вижити у ті страшні часи. У лісі вони збирали гриби та ягоди, частину яких заготовляли на зиму, а також збирали жолуді і сушили їх. Потім жолуді мололи, добавляли цвіт вересу і пекли коржі. Недалеко від села протікає річка Жерев, в якій мешканці ловили рибу і це також допомагало їм виживати у скрутні часи. Також понад річкою люди рвали щавель, рогіз, і використовували їх у їжу. За річкою у ті часи стояла військова частина і велика кількість дітей щоденно відвідували кухню вояків, які підгодовували їх, за що ці діти (нині вже старенькі)  з великою повагою згадують та дякують своїм спасителям до цих пір.

        В період 1937- 1938 рр. почалися репресії. У Ігнатполі були репресованими: Іван Ренкас, Яків Пінчук, Лаврентій Тучинський, Олексій Пінчук, Трохим Данильчук, Кузьма Нечипоренко, Мартин Сичевський, Яків Царюк, Кузьма Журавський.

        Але проходив час і люди потроху почали приходити до тями від пережитого лиха. Та не довго вони раділи життю, їх мирне існування перервала війна. На початку липня 1941р. в селі було встановлено окупаційний режим фашистськими військами. Вони грабували місцевих жителів, молодь вивозили на каторжні роботи до Німеччини. Остарбайтерами були: Олександра Башинська, Микола Крепак, Михайло Ткач, Марія Лісовська, Уляна Кузьменко, Ірина Гололобова, Тетяна Жолудь, Марія Приймак, Анна Жолудь, Анна Яинова, Ольга Ващук, Михайло Павлущенко, Антоніна Кудрина, Василь Ґонтар, Яків Фещенко, Костянтин Пінчук, Микола Вознюк, Тетяна Турко.       

       Жителі села не здалися ворогу. Під час Великої Вітчизняної війни 373 жителі села билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників. Та не всім судилося повернутись до рідних домівок: 9 наших односельчан загинуло в 1941 році, 26 в 1942 році, 31 чоловік в 1943 році, в 1944 році загинуло 97 чоловік і 30 в 1945 році. 180 чоловік нагороджено орденами й медалями, 193 – полягли смертю хоробрих. Загинули, віддавши своє життя за світле майбутнє, захищаючи країну, дітей, жінок, матерів.  

       Бій за Ігнатпіль. В 1943 році, в ніч з 18 на 19 листопада партизанські загони імені Кутузова визволили станцію Ігнатпіль, залізничний міст і село, протримавши їх до приходу Червоної Армії.

       Багато води витекло з того часу, але такі епізоди не забуваються, тим більше, що для загону імені Суворова це була остання велика операція у ворожому тилу. Згадує колишній командир партизанського загону імені Суворова Павло Миронович Шапурчук: «Партизанське з’єднання імені Суворова держало під своїм контролем шосе Ігнатпіль – Усово. Під ударом партизанів паралізувався рух поїздів на дільниці Коростень – Сарни, було виведено із ладу лінію зв’язку між райцентрами Лугини – Коростень. Перед загонами імені Суворова та імені Кутузова було поставлено завдання звільнити станцію Ігнатпіль до приходу регулярних військ, зняти охорону із залізничних і шосейних мостів. Два загони: імені Суворова і імені Кутузова наступали на станцію Ігнатпіль із сходу і півдня, о третій годині ночі затріщали кулеметні черги, відкрилася гвинтівочна стрілянина. Було вбито варту на мості. Головні сили суворовців увірвалися на станцію. Гітлерівські загарбники не чекали такого удару від партизанів. Відстрілюючись, окупанти почали відступати у бік села Васьковичі. В другій половині дня 19 листопада партизани зустрілися із розвідкою регулярної армії. Надвечір у центрі села відбувся мітинг. Люди вітали народних месників, воїнів Червоної Армії». Цей день є днем визволення Ігнатполя і жителі села щорічно відмічають цей день.

       У бою поблизу Ігнатполя загинув Герой Радянського Союзу М. О. Лут.

       Лут Микола Овсійович народився у 1918 році у селищі Мала Короса Жанасомейського району Семипалатинської області. Українець. Член ВЛКСМ. В армії з червня 1941 року, на фронті з серпня 1943 року. Воював на Центральному фронті. Нагороджений орденом Червоної Зірки. Звання Героя Радянського Союзу старшому сержанту М.О.Луту присвоєно за відвагу і мужність, виявлену при форсуванні Дніпра і в боях за утримання плацдарму. Герой Радянського Союзу М.О.Лут хоробро бився за звільнення Житомирщини від фашистських загарбників. Загинув у 1943 році в районі станції Ігнатпіль.

       Із спогадів Тарасенко-Примак Надії Іванівни, старшого сержанта 77 гвардійської дивізії імені Суворова Червонопрапорної Чернігівської, однополчанки Миколи Овсійовича Лута:

       «На початку 1944 року наша дивізія після кровопролитних боїв оволоділа м. Калиновичі БРСР. Для поповнення особового складу і відпочинку, наша частина була розміщена в білоруських селах цього ж району.

       Як радо нас зустрічали наші брати-білоруси, ділилися останнім шматком хліба.

       А потім новий наказ Верховного Головнокомандуючого – передислокуватися під м. Ковель. Попереду нас чекали нові бої, нові труднощі.

       11 квітня подали ешелон. Весело, із сміхом грузили техніку, співали пісень, танцювали. Якось не вірилось, що десь гримить війна. Ешелони дивізії рухались один за одним. Але зенітного прикриття, на жаль, було малувато. Швидко проминули зруйновану станцію Овруч, моє рідне місто, в якому я не була три роки.

       Колеса простукотіли міст через річку Норинь, промайнули село Потаповичі і раптом шквал вогню на хвилину оглушив нас. Виття бомб, завивання авіаційних моторів, кулеметні черги – все злилось в якусь дику симфонію. Розпочався раптовий наліт «месершмідтів».

       Ешелон зупинився серед голого поля і ми швидко роззосередилися. Під ворожим вогнем піднімалися вгору ручні кулемети, гвинтівки, нарешті застрочив станковий кулемет. З усіх видів зброї бійці били по «стерв’ятниках». Це змусило їх припинити атаки і вони полетіли в напрямку Білорусії.

       Коли ми оглянулися, після нальоту, багатьох наших товаришів уже не було в живих, багато було поранених. Серед загиблих ми знайшли улюбленця полку, безстрашного Лута – шахтарського хлопця, весельчака та сміливця, одного з тих, хто першим форсував річку Дніпро. Серед загиблих була одна моя подруга (прізвища її, на жаль, не пам’ятаю). Не пригадую я і прізвища інших загиблих хлопців, але сліз тоді, пригадую, ми над ними пролили не мало. Земля їм пухом!

       Відремонтувавши колію, ми зупинилися на станції Ігнатпіль, викопали братську могилу і з почестями поховали їх. Прогримів гвинтівочний залп і наша клятва – нещадно мстити ворогові.

       Гудок паровоза і ми рушили на зустріч новим боям. Попереду нас чекали Лодзь, Варшава. Останні бої ми провели під Берліном.

       Давно минули роки війни, але і сьогодні у пам’яті кожного із нас, ветеранів 77 Гвардійської дивізії, живуть образи тих, хто своїм життям забезпечив велику Перемогу».

       У 1966 році на околиці села насипано курган партизанської Слави, а в центрі, на братському кладовищі, яке розміщене біля станції Ігнатпіль – відкрито пам’ятник загиблим воїнам-визволителям.

       На сучасному етапі Ігнатпіль об’єднує у собі два населених пункти: село Ігнатпіль (історичне) та селище Ігнатпіль (утворилося після відкриття щебеневого заводу, для забезпечення робітників заводу квартирами): спочатку це були дерев’яні бараки, а зараз багатоповерхові будинки та приватний сектор. Селище Ігнатпіль є зараз центральним. Тут розміщуються: сільська Рада, навчально-виховний комплекс, будинок культури, лікарня, пошта, магазини, аптека. Селище Ігнатпіль розміщується поряд з автошляхом Житомир – Мозир.

        В 1996 році в селі побудована нова церква, яка підпорядковується Московському патріархату.                   

         Своєю історією Ігнатпільська школа сягає 1904 року, коли в с. Ігнатпіль в приміщенні власного будинку вчителя Івана Афоновича Гришко відкривається однокласне сільське училище на 49 хлопчиків та 9 дівчаток. На утримання училища видавалось від казни 540 рублів, від общини – 154 рублі, 36 коп. Вчитель закінчив учительську семінарію, працював з 1.09.1911 по 1.09.1916. Він отримував 380 рублів на рік, за співи 25 рублів, за викладання гімнастики 24 рублі і йому була надана квартира.

Памятная книжка дирекции народных училищ Волынской губернии, 1914 год.

       В 1957 році рішенням Житомирської обласної ради народних депутатів організовується Ігнатпільська середня школа, яка була розміщена у пристосованих приміщеннях. З 1976 року школа розміщена в новому приміщенні. Нині її очолює випускниця 1972 року Наталія Василівна Костюшко. В грудні 2004 року на базі Ігнатпільської середньої школи та дитячого садка створено Ігнатпільський НВК ЗОШ І – ІІІ ступенів – дитсад, де 44 вчителі навчають 300 учнів.  14 листопада 2006 було відсвятковано 30-річчя приміщення нової школи.

       За період свого існування школа відправила в життя багато випускників. Серед них: М.І.Тищенко – генеральний директор «Київ-млин»; В.К. Федорук – викладач хімії Московського Університету, доктор медичних наук; І.С.Лєскова – хірург-гінеколог, доктор медичних наук; С.Я.Костюшко – директор АП «Ігнатпільський кар’єр»; В.М.Жиліна – головний бухгалтер сільської ради, багато випускників школи є нині вчителями школи.

         Педагогічний колектив працює над удосконаленням форм та методів навчання та виховання учнів, розвитком та формуванням свідомого громадянина України.